ГОЛОСКЕВИЧ Григорій Костянтинович — мовознавець, громадський діяч. Народився 1 січня 1885 року в с. Супрунківці Ушицького повіту Подільської губернії, нині Кам'янець-Подільського району Хмельницької області. Помер 1934 р. Закінчив Кам'янець-Подільську духовну семінарію (1905), історико-філологічний факультет С.-Петербурзького університету (1911). У С.-Петербурзі був керівником видавництва "Слово". Вчителював у школах Риги і Петрограда. З 1917-го у Києві: викладає в 1-й українській гімназії ім. Т. Шевченка, одночасно працює у видавництві "Друкар". 1918 р.— робота у видавничому відділі та у правописній комісії при Міністерстві народної освіти УНР під керівництвом І. Огієнка. З січня 1919-го — співробітник історико-філологічного відділу, з 1922-го — Інституту української наукової мови ВУАН. Був членом Комісії для складання словника живої української мови, співредактором українських наукових словників (з 1924). Досліджував подільські говірки, Євсевієве євангеліє 1283 р.
   В історію українського мовознавства ввійшов насамперед як укладач "Українського правописного словничка з короткими правилами правопису", перше видання якого вийшло у Петрограді 1914 р. і містило розгорнуту передмову автора. 7-ме видання "Правописного словника" (близько 40 тисяч слів) було результатом участі Г. Голоскевича у роботі Державної правописної комісії з упорядкування українського правопису під головуванням О. Шумського, а згодом М. Скрипника.
    Словник витримав 12 перевидань (8–11-те видання в діаспорі, 12-те — у Львові 1994 р.). Став одним з укладачів "Російсько-українського словника Української академії наук". З томи цього словника Ю. Шевельов назвав "монумен-тальним пам'ятником українського культурного відродження 20-х рр."
    Заарештований 17 серпня 1929 року у справі СВУ, засуджений до 5 років ув'язнення і висланий до м. Тобольська, де, за одними джерелами, загинув за нез'ясованих обставин, а за іншими — покінчив життя самогубством.

    Відомо, що без загальнонаціонального правопису не може обійтися жодна літературна мова, оскільки єдина ортографія сприяє усталенню мовних норм, а отже, й піднесенню мовної та взагалі національної культури.  У більш як тисячолітній історії українського правопису є чотири, періоди: перший — XI–XVI ст., другий — XVI–XVII ст., третій — XVIII–XIX ст. і четвертий, що почався з першої чверти XIX ст., коли відбувалося формування української літературної мови на народній основі.
    Діячі української культури Наддніпрянщини, Слобожанщини, Галичини, Буковини та инших частин України намагалися зближувати свої правописи, керуючись настановою нашого видатного письменника, етнографа, педагога й словникаря Бориса Грінченка: "Ми повинні в такому напрямку впорядковувати свою мову й свій правопис, щоб він найбільше відповідав східноукраїнській мові, і то її центрові,— тільки тоді мова може стати спільною для всього українського народу".
    Перший загальноукраїнський правопис, авторами якого були видатні українські мовознавці Агатангел Кримський, Олекса Синявський, Євген Тимченко, Всеволод Ганцов, Степан Смаль-Стоцький, Василь Сімович, Олена Курило, Леонід Булаховський та ін., за підписом наркома освіти УСРР Миколи Скрипника вийшов у Харкові у вересні 1928 р. і був запроваджений у практику з 1 січня 1929 року. Саме за нормами цього правопису український мовознавець і лексикограф Григорій Голоскевич, учень відомого мовознавця Олексія Шахматова, уклав "Правописний словник", що витримав уже дванадцять видань, останнє з яких вийшло у Львові 1994 р. з ґрунтовною післямовою дійсного члена НТШ Лідії Коць-Григорчук.
    Певна річ, за 77 років багато що змінилося в мові. Тому не можна приймати беззастережно все, що міститься в словнику. Немає жодних підстав писати тепер Атлантіда, Братіслава, Ветлуґа, Гродно, Караджіч, Ксрчь, Обь, Твєрь, жюрі замість усталених Атлантида, Братислава, Ветлуга, Гродно, Караджич, Керч, Об, Твер, журі. Навряд чи варто повертатися до написань ляґуна, бльок, клюб, бо лагуна, блок, клуб не суперечать фонетичним законам української мови.
    Але більшість рекомендацій словника можна використовувати й тепер, оскільки вони спираються на історичні традиції українського письма та на фонетико-морфологічні особливості нашої мови. Це зокрема написання лавреат (бо лавр), матеріяльний (бо матерія), територіяльний (бо територія). Послідовне відтворення грецької т (тети) через т, а не через ф: апотеоза, етер, катедра (як писали й пишуть класики української літератури), вживання в словах грецького походження г, а не ґ, бо сучасні греки гекають так, як ми, а не ґекають (чомусь у словнику є нечисленні невмотивовані відступи від цього правила в написанні слів Ґолґота, енергія та похідних енергетика, енергійний замість правильних Голгота, енергія, енергетика, енергійний); безвиняткова передача німецьких звукосполук еі, еи через ай (яй) та ой — майстер і капельмайстер, Айнштайн, фройдизм (від Фройд). Добре, що в словнику наведено пристосовані до української фонетики ономастичні одиниці Озів, Озівське море, Міюс (річка, на березі якої минуло моє дитинство і де вимовляють тільки так), а не Азовське море, Міус і под.
    Це тринадцяте видання — данина шани його укладачеві та творцям "харківського" правопису, які є частиною нашого розстріляного Відродження.