Sologub
  Літературно-художнє видання

Василь Павлович
Сологуб

Український характер
Дивовижні бувальщини

Нова книга Василя Сологуба “Український характер” —
це майстерно виписані гостросюжетні художньо-документальні бувальщини, вихоплені письменником з живого життя.
Книга складається з чотирьох розділів:
“Вожді-вождики” — про Й. Сталіна, М. Хрущова, Л. Брежнєва;
“Чи я болітиму Вкраїні, коли умру?” — про Д. Яворницького, М. Рильського, М. Стельмаха, А. Малишка;
“Приорілля — гніздо моє” — автобіографічні бувальщини.
“Безоглядна філософська сміливість” — штрихи до портрета Василя Сологуба: відгуки про його творчість О. Гончара, В. Земляка, Л.Забашти, М. Дубини та ін.
 

Сологуб В. П.
Український характер: Дивовижні бувальщини.— К.: Унів. вид-во “Пульсари”, 2003.— 27 с.
ISBN 966-7671-54-2
Нова книга Василя Сологуба — це майстерно виписані гостросюжетні художньодокументальні бувальщини, вихоплені письмеником з живого життя.
 

ББК  84.4УКР6

© Сологуб В. П., 2003
© Мамаєва І. В., М’ясковська Н. В.,
     художнє оформлення та макет, 2003
© Університетське видавництво “Пульсари”, 2003

З м і с т

Вожді-вождики

“Котяра,  обпоєний валер’янкою влади...” 6
“Я — виплодок сталінщини...” 41
Блудний Прокошка 51
“Ходяча енциклопедія” 66
Як я за Хрущова виміняла собі нареченого 74
Омельків “камунізьм” 81

“Чи я болітиму Вкраїні, коли умру?”

Український характер 88
“Я пасла свого Бога поезії...” 101
“Приміряли вуздечку на Стельмаха...” 109
“Чи я болітиму Вкраїні, коли умру?” 114
Розкріпачений інтелект 123
“Пробачте,  ректоре,  що я вас обдурив...” 128
Продавець власних сюжетів 134
“Хаме, схаменися!” 147

Приорілля — гніздо моє

Дорогі мої люди 152
Ганна-“киргизка” 159
Благородна душа 162
Материзна 170
Поминки в Удовиній Криниці 178
Приголомшлива новина 183
Кумересія... 189
 

“Безоглядна філософська сміливість...”

Штрихи до портрета Василя Сологуба 193

Приголомшлива новина

 Селом сплеснула неймовірна чутка: друзі-солдати Віктор Дворак і Петро Борозна, які щойно повернулися з армії, помінялися дітьми-грудняками і — дружинами...
Односельці по-різному сприйняли це безбожжя: одні з огидою чортихалися-плювались, інші, особливо баби та діди, зводили очі в небо і молилися Богові, бо, мовляв, настає кінець світу, а молоді відкрито сміялися: “А що тут такого — зараз емансипація...” Були й такі, котрим спрагло кортіло докопатись до істини: з чого ж почалася та нечувана гріховність...
Лише згодом поступово розмотався заплутаний клубок долі двох парубків і двох дівчат...
З малолітства Віктор дружив з Петром. Однокашники жили між собою душа в душу. До першого класу пішли разом, сіли за одну парту. Алфавіт давався обом важко. Разом училися долати труднощі.
Найскладнішим бар’єром виявилася таблиця множення: днями й ночами зубрили її, а вона, клята, не піддавалась... І хлопчики жбурнули обкладинку зошита під ноги сусідській козі... Безроге мекекало понюхало папір, стало жувати його і проковтнуло таблицю множення... Дружки перелякалися... Всю ніч у їхніх головах безладно товпилися цифри, ніби кожна жагуче хотіла, аби саме її запам’ятав...
А вранці, коли хлоп’ята бігли до школи, виявилося, що таблицю множення вони знають назубок...
Їхні батьки сусідили дворами, городами, садами. Дві левади ніколи не мали чітко визначеної межі. Дві родини не відкараскувались одна від одної, як інші: ото наше, а ото ваше... Ні з чим не рахувались: якщо сніданок, обід чи то вечеря заставали ці два сімейства на одному з дворищ, дружно гуртом всідалися трапезувати. А вже про великі релігійні свята, іменини, хрестини — нічого й говорити.
По черзі ходили в гості одні до одних. Причому на столи щедро “вивантажувалося” все найсмачніше, найуподобаніше. Тут не було місця підступній скупості, хитруватій ощадливості, щоразу гнали їх пріч від себе.
Тісне взаємозближення батьків ріднило синів-одинаків. З першого класу по одинадцятий сиділи за однією партою. Разом уроки готували, разом грали у футбол. А в літні канікули чи не щодня риболовили на Орелі.
В одинадцятому класі хлопці-друзі водночас закохалися в дівчат-десятикласниць... Віктор, смаглолиций, з буйними смолистими хвилями на голові, вибрав собі синьооку,
рум’янолицю Оксану. А Петро, сіроокий, русявочубий,
міцно склепаний у плечах парубійко, вподобав зеленооку, гнучкостану, підстрижену під хлопця Ларису.
Часто, бувало, зберуться вчотирьох, побредуть у гущавінь діброви, де зелений затишок, зелена тиша, де в буденний день нікого не зустрінеш. Сховаються у цьому чарівному царстві дерев, і дівчата-зухвалиці вчать хлопців-нетямків, як по-сучасному цілуватися...
Віктор і Петро, затуркані любов’ю, ледь на трійки закінчили школу, і їх “забрили” в армію. Прощаючись із своїми коханими, хлопці заприсяглися: “ Якщо й каміння падатиме з неба, якщо й земля горітиме під ногами, все одно прорвемося до вас, дівчата, на свято останнього дзвоника. Чекати випускного вечора — то ціла вічність. І всі вчотирьох відсвяткуємо цю жадану-прежадану зустріч, як заздалегідь домовилися, не по-школярськи, а по-дорослому...”
Друзі, як цього їм і праглося, потрапили в одне й те ж містечко, в одну й ту ж частину, в одну й ту ж казарму, на одне й те ж багатоповерхове ліжко.
І попливли дуже повільно, нудно, сумно дні за днями, тижні за тижнями, місяці за місяцями... Єдиними проблисками радощів були теплі листи від Оксани й Лариси. Безліч разів перечитували трепетні вісточки. На ніч клали їх собі під подушки. А вранці, обціловували дорогі дівочі аркушики, побожно засовували їх у нагрудні кишеньки, ближче до серця...
Перед своїм начальством солдатики вислужувалися, витягалися в нитку, аби заробити ту короткочасну відпустку, не підвести коханих дівчат, адже дали їм слово, майже поклялись...
Служиві порадилися між собою і вирішили чистосердечно зізнатися своєму командирові, яку мету виплекують... Розкрилися перед ним, як перед рідним батьком.
Але натрапили на холодний, глухий камінь: “Не знаю, не знаю... Не обіцяю відпустки... Діятиму в рамках армійського статуту. Порядок є порядок. Мало що вам заманеться: чи до дівиці, чи до маминої циці...”
Солдатики запанікували, бо ж час невмолимо наближався до того заповітного останнього дзвоника. Стали думати-гадати, як обійти “армійського цуцика, який дуже запанів.”
І тут старшина-добряк виручив, шепнув хлопцям на вуха: “Цьому пенькові пообіцяйте привезти півкабана, п’ять літрів самогонки... За добрячий хабар він переступить і рідного батька...”
Отаким чином солдатики піддобрилися-підлестилися до свого непоступливого командира: наобіцяли йому і сала,
і м’яса, і домашньої ковбаси, і яєць курячих, і самогонки-сливовиці... Неподатливий наставник умить став пластиліном — ліпи з нього що хочеш... Усі заборони впали, як
важкі кайдани... Невмолимий начальничок розплився в посмішці:
— Розумію, розумію... Без парубка в’яне кохана, мов троянда без дощу... Їдьте! У вашому розпорядженні сім днів. Повертайтеся переможцями! — змовницьки підморгнув наставник, натякаючи на щось недозволено-заборонене...
У білих фартушках — хоч тепер це не модно, але матері одягли доньок у своє давнє шкільне вбрання, котре трепетно берегли, як спогад про юність — Оксана й Лариса солодко пірнули в солдатські обійми...
Запаморочливий останній дзвоник повів дружну четвірку в ту гущавінь діброви, де рік тому дівчата-зухвалиці вчили хлопців-нетямків цілуватись...
Звичайно ж, парубота набрала з собою повен кошик випивки, закуски. Білоголові пляшки шампанського безугаву “салютували” пробками у високе небо. Келихів не було, пили з дівочих пригорщ... Хлопці на радощах наливали по самісінькі “вінця.”
Дівота дудлила нарівні з парубками. Ніякої заборони, ніякого батьківсько-материнського нагляду... Зараз уночі все дозволено, адже завтра не буде насточортілих уроків... Вже всі дорослі, самостійно виходять у широкий світ, то й годиться розслабитись... Море — по коліна!
Захмелілі до чортиків, засліплені любов’ю, щастям, ледве тримаючись на ногах, хлопці і дівчата гуртом брели густими травами понад Оріллю. Співали пісень, галасували, обнімалися, цілувалися хто з ким хотів...
Солдати, жадібно підхопивши своїх коханих на руки, дзиґами крутилися на одному місці, доки не попадали на пухку постіль трав. Борюкалися, гарцювали і не зчулися, як великим клубком покотилися з крутого узгірку в глибокий протитанковий окоп, зарослий густим будяччям...
Там їх, грайливо-очманілих, і прихистила зоряна ніч...
У цій запаморочливій круговерті випускниці разом із служивими повелися необачно: відпустили “дівочо-парубоцькі гальма”... І сталося те, що, за суворим народним звичаєм, мало б відбутися після вінчання-одруження...
І сліпучо-білі, чисті фартушки втратили свою первозданність... Пожмакані, обзеленені... Дівчата познімали їх із себе, не захотіли нести додому... Боялися матерів... Тут же розіклали вогнище і спалили символи цнотливості, недоторканості...
Отак зухвала четвірка відзначила свято останнього дзвоника...
Збіг тиждень як один день. Упавши навколішки перед коханими, Віктор і Петро поклялись у своїй вірності та й погриміли поїздом дослужувати ще один рік.
Як і обіцяли, приперли своєму наставнику півкабана, сотню курячих яєць, п’ятилітровий бідончик самогонки...
— Ну-у-у, синки, спасибі за гостинці! Коли ще виникне потреба поїхати до дівиці чи до маминої циці, кажіть — не соромтеся. Я переконався, що ви надійні хлопаки...
І таки виникла потреба...
Оксана й Лариса засипали своїх наречених листами. Весело, щасливо щебетали, щебетали, щебетали... А потім різко вмовкли. Місяць, другий — жодного слова...
Хлопці переполошилися: що сталось, яка причина?
Зненацька надійшла від обох дівчат одна скупа записка: ”Ми в страшному розпачі... Не знаємо, що робити... Обидві вагітні...”
Отетеріли солдатики... Догралися в любов... Жили, як у воду опущені. Розгубились...
Командир помітив їхній пригнічений настрій. Викликав до себе Віктора і Петра, зажадав пояснення...
Знову розкрилися перед ним, як перед батьком.
Наставник поморщив свого лоба, ніби прояснював думки, і почав виховну нотацію:
— Я дурницю впоров... Передчасно відпустив вас до дівочок... Треба було б вам, стригуни, повністю “відбахкати” військову службу, повернутися додому і тоді — хоч ложкою черпай... А втім, не журіться, хлопаки... Ситуація для мене знайома. Я її вже не один раз “проходив”... От що: скоренько пишіть листи своїм сердегам, аби вони взяли в головлікаря довідки-підтвердження, що збираються стати матерями, і терміново надсилайте мені. Я вам, як виняток, випишу відпустку на десять днів, поїдете додому і все владнаєте...
— У-р-р-а-а! — пробасив Петро на всю казарму. А Віктор пішов навприсядки, аж кушпела шугонула з-під його ніг.
Оксана й Лариса ще глибше пірнули в солдатські обійми. На дівочих щоках квітли жаристі маки...
Віктор і Оксана, Петро й Лариса в один і той же день розписалися, повінчалися, навіть зіграли одне весілля на дві пари: так вирішила зухвала четвірка.
Тепер уже законні, Богом послані дружини, випроводжали своїх чоловіків дослужувати строкову.
Нерозлучні друзі знову повернулися в напівтемну, непривітну казарму. Вручили наставнику щедрі сувеніри, як і першого разу: може, ця “рука” ще знадобиться...
А таки ж знадобилася...
Служба добігала кінця. Прилетіла від любих дружин бентежна звістка: вони одноразово народили двох хлопчиків-богатирів... Оце Божий дар для батьків-солдатів!
Радощі розхитували казарму! Казарма ходила ходором. Посипалося безліч привітань-поздоровлень.
В одному з листів Оксана й Лариса прохали: “Порадьте, підкажіть, як назвемо синів?”
До думання над серйозною проблемою Петро і Віктор підключили всю казарму, щоб вибрати найдостойніші імена. Цілий тиждень тривав своєрідний конкурс, але, на жаль, нічого путнього не змогли дібрати.
Втрутився в цю делікатну справу той же таки командир-наставник:
— Брати-слов’яни, що ви так довго сушите мізки над простенькою задачкою? Петрового малюка наречемо Віктором, а Вікторового пуцьвірка — Петром... На честь вашої, хлопці, нержавіючої дружби. Підтримуєте мою пропозицію?
Казарма здригнулася від схвального вигуку: “Го-дить-ся!”
Забажалося служивим, аби дружини-матері терміново вислали фотознімки з синочків: не уявляли, які ж то вони, малята-немовлята... Чи не в кожному листі настирливо нагадували: “Не забудьте!”
Проте з невідомої причини Оксана й Лариса не зважали на те домагання. Обходили його мовчанкою.
Як не перцювали “законні батьки,” але фотографій з дітей не отримали. Це насторожило солдатів, розтривожило... Настрочили гостро-сварливі листи.
Відповідь прийшла одна на двох: “Не гарячкуйте, муженьки! Скоро-скоро повернетеся зі служби — і на власні очі побачите свої “витвори”... На вас обох чекають дивовижні сюрпризи!”
Віктор і Петро ще більше роздратувалися: “Що за безглузді заковики-натяки? Що за примхи-витівки?”
Ледве дочекалися “дембеля.” Примчалися додому, і тут розкрилась моторошна таємниця...
Петрова кохана Лариса народила циганчатко, як дві краплі води схоже на Віктора... А Вікторова любов Оксана пустила на світ котигорошка, як дві краплі води схожого на Петра...
Виявилося, що на святі останнього дзвоника хлопці у темному глибокому окопі в любовному ражі-нетерпінні переплутали коханих... А дівчата у гріховному причасті не помітили цього...
Стояли всі вчотирьох і не могли отямитись... Не могли збагнути, як усе це могло статись...
— Сундук! — гірко дорікнув сам собі Віктор і кинувся до своєї “копії.” З потроєною ніжністю взяв з Ларисиних рук “циганчатко” і любляче пригорнув до серця.
— Ступа! — принизливо обізвав себе Петро і майже силоміць вихопив з Оксаниних рук свого білявого “глевтячка” та й заходився голубити, обціловувати рідну кровинку...
— Боже, помінялися дітьми...— стиха промовив Петро.
— Доведеться помінятися й дружинами... Малюкам потрібне рідне молоко...— докинув Віктор.
— Як ви, дівчата, на це дивитесь? Останнє слово за вами...— Петро вже вичукикував свого спадкоємця.
Схилившись на плечі одна одній, Оксана й Лариса схлипували, тужливо плакали, неначе випрошували одна в одної прощення...
Оксана першою ступила назустріч Петрові, який засліплено тішився своєю дитинкою й ні на що не звертав уваги.
А Лариса поволі-поволі повернулась обличчям до Віктора, що стояв поруч із нею і губами лоскотав вушко своєму єдинокровному.
 

Pulsary shop
E-mail: mail@pulsary.com.ua

Last updated: 28.05.2003.

© Pulsary,  2003